Історія не складається з окремих епізодів, вони пов’язані між собою крізь час. Й навіть будь-які постаті чи події, що не вписувалися, насправді, були не випадкові.
Те, що зараз ми переживаємо в Україні та світі, є продовженням низки історичних подій, де країни-учасниці нібито ті ж самі, але вже трішки або сильно інакші, проте довжина нерозривної стрічки сягає щонайменше часів Наполеона Бонапарта, від яких можна простягнути іншу ще далі... вважатимемо, що колір її якось змінюється.
Проте вся вона просякнута кров’ю. Там, де велич — там гармати. Де грають Бетховен, Брамс, Вагнер, Штраус — там на фоні чутно, як марширують полки. З плином часу звуки музики все тихіші, вони лунають з хриплих фонографів та патефонів, а крок солдатів все гучніший, гармати все дужчі, ось вже виють в небі літаки — вітаю вас у ХХ сторіччі!
Саме тому ми озираємося назад, шукаємо в цій стрічці складних взаємовідносин держав залишки краси, забутого сенсу, намагаємося зробити так, щоб гучність музики у танцювальній залі затьмарила все та змусила поглянути, якою нерозривною стрічкою ми всі пов’язані: прагненням до краси, що було спільним, прагненям до величі, веселощів, прекрасного життя.
Але так само азарт до того, щоб власне розуміння величі та веселощів переважало всі інші, призводить до воєн та катастроф масштабів Європи.
Чому? Бо треба ж якось відповісти на минулий період змагань! Ось це й робить стрічку нерозривною та повторюваною в своїх завитках та кольорах...
Гіркі виходять бісквіти, але все одно, смачного!